Наталія Дмитришин Жінка у греко-католицькій священичій сім’ї у Галичині


с. 1



Наталія Дмитришин


Жінка у греко-католицькій священичій сім’ї у Галичині:

біографія на тлі епохи


Вступ. У статті висвітлюється питання про роль та позицію жінки у греко-католицькій священичій сім’ї у Галичині через перспективу джерел особистого походження, яку ще часто називають методом особистих документів, або просто біографічними дослідженнями1. Такий підхід має кілька вагомих причин. По перше, через звернення до особистих документів, дослідники прагнуть реконструювати індивідуальну ідентичність, а не те, як вона відображена у культурі. Наприклад, ставили питання, чи справді мовчазною була присутність жінок у історії, чи таке місце їм приготувала патріархальна культура2. Одні із першопроходців у царині академічних жіночих студій французькі історики — Мішель Перро та Жорж Дюбі зазначали, зокрема, що історія жінок, це історія віднайдення ними Голосу3. І власне місцем такого ”ставання собою” можуть бути написані жінками тексти4. По друге, звернення до окремих біографій засадничо відкидає претензії на репрезентитивність, натомість висуває іншу, набагато глибшу перспективу, яку ще часто називають антропологічним поворотом у гуманітарних науках. Йдеться насамперед про переміщення уваги із суспільства на людину, від макро до мікро, від історії як процесу до історії людського досвіду5. Цей своєрідний бум у сфері біографічних досліджень, який триває від 1970-х рр. по сьогоднішній день, дозволив відомій ученій Наталі Яковенко припустити, що через безліч теоретичних та методологічних перспектив, які відкриває біографічний жанр, взагалі не можна говорити про якийсь окремий ”біографічний метод”6. Адже, працюючи з біографіями, опиняємося на стику мікроісторії та семіотики, структурного аналізу та герменевтики, історії знизу та психоісторії і цей перелік, здається, неможливо вичерпати...
I. Біографія як історія: концептуальні аспекти

Наріжним каменем біографічних реконструкцій є діалектика індивідуального та соціяльного. Інакше кажучи, важливим є зрозуміти не тільки окремі життєві досвіди, але виявити взаємовідносини між суспільством та життєвою історією7. Озброївшись базовим розумінням того, чим є біографія, а також особливостей та специфіки джерел особистого походження8, дослідник має шанс крок за кроком наближатися до розуміння ментальності людей минулої/досліджуваної епохи. Адже, основним мотто звернення до ”людських”, особистих документів було прагнення ознайомитися із реальним пережитим досвідом та максимально наблизити дослідницький текст до засади розуміння різних ”життєвих світів”. Біографічне знання по своїй суті є одним із способів інтепретації світу, яке ”конструюється через постійні часопросторові зіткнення з іншими (окремими чи груповими) акторами або масивами знання”9. Намагання досягнути ”твердих фактів” зведе дослідника на манівці; йому доведеться змиритися з тим, що життя має суб’єктивний та діалогічний характер, бо саме ці два виміри стануть основними китами, на яких конструюються та деконструюються біографії. Зрештою, на якомусь етапі, він сам опиниться ”по той бік дзеркала”: его дослідника та досліджуваного свідомо чи несвідомо перетнуться, і ці багатошарові моделі відносин також повинні рефлектуватися при аналізі10.

Написанню цієї статті передувало читання різнопланової літератури, передовсім у сфері історичної антропології11 та ∂ендерної історії12. Етапи біографічної реконструкції ¢абріели Розенталь13, хоча й були напрацювані на базі усної історії, видаються універсальними та придатними для автобіографічних досліджень в цілому, а здійснений нижче аналіз є спробою такої адаптації. Допоміжними були також зразки біографічних реконструкцій Кармен Шайде14, Єлени Мещеркиної15 та Оксани Кісь16, кожний із них, однак, із запропонованим у цій статті включно, виходив із власних дослідницьких перспектив та керувався індивідуальним пізнавальним інтересом.
II. Біографічна реконструкція: Осипа Бобикевич
1. Аналіз біографічних даних

Осипа Бобикевич народилася 29 листопада 1869 р. в Лисятичах, недалеко Стрия у родині священика Йосифа Нижанковського; по маминій лінії — священича родина Тишинських. У сім’ї було дев’ятеро дітей17. Відвідувала початкову школу-”пансіон” з польською мовою навчання у Дідушицях Великих, де батько був парохом. У 1882 р. вступила до дрогобицької гімназії, де провчилась, однак, лише рік, через матеріальні труднощі родини — вимушена домашня освіта. 1888 р. вийшла заміж за студента теології Олексу Бобикевича. Відтак — дружина священика па парохії у Стрию, де провадила активну громадську та музично-мистецьку діяльність. Подружжя часто подорожувало Европою. Діти — Остап, Натальчик (помер у дворічному віці) та Ніна. Довгий час працювала асекураційним агентом у страховому товаристві ”Дністер”. Від 1902 р. до кінця життя — вдова, отримувала матеріальну допомогу від єпархіяльного вдовичо-сиротинського фонду. У 1900-х рр. співзасновниця та голова Товариства Українських Жінок у Стрию, головним покликанням якого було опіка над сиротами. Після встановлення польської влади найближча родина зазнала переслідувань; у травні 1919 р. розстріляний без суду рідний брат — о. Остап Нижанківський. Осипа Бобикевич втратила роботу у ”Дністрі”, мешкала у дітей — Ніни та її чоловіка Ярослава Селезінки — у Радехові. У цей час разом із своєю сестрою Олею Бачинською-Тишинською всебічно займалася вишивками: оздоба церков, збирання народних узорів, окремі зразки пересилала до своїх родичів в Америці. Після смерті доньки Ніни у 1941 р. повернулася до Стрия, де жила аж до своєї смерті у 1950-х рр. (точна дата смерті поки-що не встановлена).


2. Текст та аналіз тематичного поля

Дослідники на цьому етапі запитують, чому автор вибирає такий, а не інакший спосіб самопрезентації, чому саме ці, а не інакші аспекти життя він хоче донести до наступних поколінь та залишитися таким чином в історичній пам’яті. За ¢абріелою Розенталь ”намагаємось збагнути базовий контекст значень, на якому вибудовується самопрезентація”18. Текстуальний аналіз, відтак, насичується гіпотезами, які пізніше верифікуються. При цьому необхідно брати під увагу, що текст, як соціяльна конструкція, відображає сучасну перспективу автора, яка керує механізмами селекції та визначає тематичне поле19.

У вступі Осипа Бобикевич зазначає, що написати спомини про своє життя інспірувала інша жінка у родині — Оля Бачинська-Тишинська. Авторка вирушає у цю емоційно насичену часову подорож у вісімдесятирічному віці, що може свідчити і про персональну налаштованість до літературної саморефлексії20. Навряд чи первісною інтенцією цих мемуарів була їх подальша публікація, але про надмірну приватність також не йдеться. Текст недвозначно вказує на свою цільову аудиторію — ”внуки, правнуки і близькі по душі”. Написаний у щирому, невимушеному і непретензійному стилі; мова тексту розмовна, з домішками польського діалекту, автентична у тому сенсі, що не зазнала літературної редакції, тим більше цензури, тому її можна розглядати, як один із пластів пам’яті минулої епохи.

Текст, як цілість, та його окремі структурні вирішення є відображенням єрархії вартостей життєвого світу автора, або ж, як називає це Кармен Шайде ”індивідуальною хронологією подій”21. Осипа Бобикевич, властиво, наголошує, що це ”мої спомини, мої переживання і спостереження”, тоді як ”про їх працю, про гарні результати не стану тут говорити, про те вже історія говорила та й ще заговорить”. Текст писався в окремих зошитах, не є чітко структурований, однак деякі поворотні моменти все ж виділені окремими підзаголовками. У вступній частині знаходимо коротке впровадження в генеологію роду, дуже мало даних про батьків, зате отримуємо обширну інформацію про рідного брата о. Остапа Нижанківського, що може свідчити про його важливий вплив на Авторку. Згадується родинне життя, розбудова українського інституційного життя у Стрию, подвижницька праця о. Олекси Бобикевича, а його передчасна смерть завершує першу частину мемуарів: ”я ще й добре не здавала собі справи, що я властиво стою на дорозі нового життя, нових обов’язків.”. Наступний розділ має підзаголовок ”Моя перша їзда по смерти чоловіка”. Як випливає вже із самого титулу, важливу роль у житті Осипи Бобикевич відігравали подорожі. Описуються товариські контакти, зокрема міжнаціональні, які в контексті подорожей були дружні (”всі ми жили, як одна родина”), а проте в щоденній перспективі — позначені гострими демаркаційними лініями. Авторка постійно наголошує на свому негативному ставленні до мішаних шлюбів, зокрема польсько-українських, що, почасти, було зумовлено і особистим підтекстом. Згадується про виховання власних дітей, працю у страховому товаристві ”Дністер”, культурно­музичні події, зокрема виступи товариства ”Боян”, де Осипа Бобикевич акомпонувала на фортеп’яно. Цей розділ обриває трагічна загибель о. Остапа Нижанківського: ”Ніхто з нас не плакав. Така кривда, такий удар, така велич болю не дається слезами заспокоїти”. На подальшому житті Авторки позначилися трагічні перепетії, пов’язані зі зміною політичних декорацій, і тому два наступні підрозділи отримали відповідні титули: ”Запанувала Польща” та ”Вересень 1939”

Загалом, текст вибудовується по принципу ”я-у-відносинах”, і ця найближча спільнота наповнює сенс життя Авторки від самого дитинства до глибокої старості.
3. Реконструкція життєвої історії та мікроаналіз

Осипа Бобикевич належала до соціального середовища греко-католицької священичої інтелігенції, яка відіграла ключову роль у процесах модерного національного руху українців Галичини. Час, коли вона починає себе самоусвідомлювати — друга половина XIX ст. — співпадає із глибокими внутрішніми метаморфозами в середині цієї соціяльної групи, пошуками нею нових життєвих стратегій22. У спогадах це проявляється у намаганнях дистаціюватися від свого оточення: ”ні хата моїх родичів, ні одна хата священика, не була у мене взором гарного життя”. Чи було це причиною дуже поверхового опису ролі своїх батьків, важко сказати. Скоріше, часова перспектива просто зміщує життєві пріоритети Авторки.


Дитинство:

Найбільш емоційно насичений епізод дитинства пов’язаний із припиненням навчання у дрогобицькій гімназії, що було пов’язано зі скрутним матеріальним становищем родини — події, яка на думку Авторки перешкодила здійснити її життєві мрії23. Такий життєвий поворот не стосувався, однак, рідних братів, які продовжили студії. Осипа Бобикевич, як більшість жінок її середовища і її часу, здобуває домашню освіту, на фоні якої відбувається еволюція від польської мови її дитинства до української мови — усвідомленого дорослого вибору. Удома вголос перечитувався ”Кобзар” Шевченка (”то були мої перші освідомлення національні”), проте найбільше уваги Авторка концентрує на різноманітних музично-мистецьких подіях. Так, похід до театру разом із родиною був далеко небуденною подією та мав далекосяжні наслідки у формуванні естетичних смаків: ”Мама тоді нас чотирьох спитала: діти, чи хочете на обід м’яса, чи хочете піти до театру? (Шкільні білети були по 25 ∂рейцарів). Розуміється ми радо виреклися м’яса. [...] З театру ми дуже користали. Ми там усвідомлювалися, чим для нас театр, хто ми, а кожда з нас набирала полету до музики-співу. Ми впрост несвідомо ушляхотнювалися.”

Парохіяльний дім, де виростала Осипа Бобикевич, був місцем ”тайних перед поляками і москальофілами” сходин, гучних, особливо в часі вакацій, музично-співочих забав, на яких ”входила мода носити українцями вишивані сорочки і манжети”. Саме у такому живому, творчому контексті вирисовується найстарший брат Авторки — Остап Нижанківський, який є важливим героєм цих спогадів. Він вже ”у сьомому класі гімназії гуртував навколо себе приклонників Шевченка”, ”проявляв великий талант до музики і рисунків”; Авторка згадує про його вроджену інтелігентність та творчий потенціал, який з часом розвинувся та гармонійно поєднався у покликанні до священства та визначному композиторському хисті. Саме під впливом свого старшого на сім років брата Осипа Бобикевич і сама освоює фортеп’яно — атрибут невід’ємний для більшості священичих сімей того часу.
На порозі зрілості:

У традиційному суспільстві обов’язки та соціальні ролі жінки залежали великою мірою від різних етапів життєво-вікового циклу24. Так, досягнувши своїх п’ятнадцяти років, Осипа Бобикевич відчула, що ”найближчі і дідо дивилися на мене, як на будучу відданицю”. Відтак, при участі найближчої родини, один за одним почали появлятися претенденти на одруження. Натомість, для дівчини-підлітка такі очікування були передчасними: ”Я все чулася бути покривджена, що не дали до школи ходити. [...] Не було у мене ніякого желання на будуче... не було любовних поривів.” І хоча Авторка зрештою сама обрала свого майбутнього чоловіка, для неї був це вибір без вибору: ”Остап так якось рішуче сказав до мене: ти мусиш рішитися, мусиш сказати, чи Олекса, чи Студинський?! [...] Я числилася з його словами. Не відповіла нічого, але якась тяжка думка огорнула мене. Я чула, що мені тяжко рішитися”. Попервах, відлякувала перспектива ролі дружини священика на парохії, тогочасний стиль життя священичих родин: ”Те рішення, що він пішов до семинара відчужило мене від нього. [...] Мені й священство наше не було заохотою до життя на селі, особливо тії запопадливі господарі”. Та, зрештою, у вісімнадцятирічному віці вийшла заміж за давнього друга родини, студента теології Олексу Бобикевича; судячи із подальшого пієтизму на адресу свого чоловіка, не виникає сумнівів, що подружжя було щасливим.


Подружнє життя:

о. Олекса Бобикевич спершу був призначений адміністратором на парохії Слобода Болехівська; у 1890 р. отримав посаду сотрудника у Стрию, куди й переїхало жити молоде священиче подружжя. Після народження первістка Остапка, подружжя вирушило у свою першу далеку мандрівку до Відня; захоплюючі та пізнавальні європейські вояжі стали з цього часу регулярними25. Осипа та Олекса швидко адаптувалися у новому для себе контексті: ”Скоро повірили й старші, що хотяй він молодий, то розмах до праці у нього непересічний. І дійсно, сама його постава, голос, а вже погідний, бо ніхто й ніколи не бачив його знеохоченим, згірклим, або нарікаючим на людей. Люде доброї волі самі окружували його, ставали до помочи. Я хотяй не мала поняття, що одиниця потрафить в так скорім темпі порушити стільки пружин. Я не мала поняття, як і на що тії зміни мають в життє ввійти — то все ж скоро з’орієнтувалася, що його завдання як священика, котрий своїм вільним часом розпоряджує, є праця для народу”. Осипа, натомість, взяла на себе хатні обов’язки; на приходстві традиційно влаштовувалися товариські сходини, на яких ”мене запряжували до грання на фортеп’яні. Я дуже скоро взялася до цієї роботи, бо все комусь треба було акомпанювати. То мені не йшло легко. Приніс П. Теліховський Лисенка ”Гетьмани”, ”Ой Дніпре мій Дніпре” і інші. Олекса й сам співав ”Було колись”. Треба було заграти до танцю — і до того бралася. [...] Йшло у нас життє гарне”. У 1890-х рр. постало у Стрию музично-співоче товариство ”Боян”, ”а я як вірний член взяла на себе обов’язок приєднувати членів, щоб пильнувати, а по пробі заграти до танцю [...] І до нині тямлю, як пересувалися наші українці”. Окрім того, брала участь у пробах аматорських представлень. Товариство часто вибиралося на творчі виступи, зокрема згадується про такий виїзд до Праги.

Відколи у 1890-х рр. у Стрию було засноване асекураційне товариство ”Дністер”, первісною метою якого було страхувати будинки від пожеж, ”то я вже приучувалася, як і що з людьми говорити”. Відтак, праця асекураційним агентом у ”Дністрі” перейшла на професійні основи та довгі роки була джерелом матеріального забезпечення Авторки та її родини. В цей час за сприяння д-ра права Євгена Олесницького у Стрию була заснована адвокатська канцелярія; з ініціативи о. Олекси Бобикевича постала читальня ”Просвіти”; вони, а також др. Охримович були співзасновниками Задаткової Каси (згодом, Стрийський банк). Таким чином — підсумовує Авторка — поставали у Стрию міцні підвалини українського життя, ”мені ясно було, що я маю обов’язок служити народови”.

У двадцять чотири роки (1893 р.) Осипа Бобикевич пережила свою першу найбільшу трагедію, смерть другого сина Натальчика: ”Средство проти дифтерії в рік по його смерти винайшли. Гине нам дитина, яка два роки три місяці не дала найменшої причини до журби”. Цей епізод виявляє дуже глибоку, почасти містичну, релігійність Авторки, яка допомагає їй пережити це несподіване горе. Через два роки у подружжя народилася третя і остання дитина — Ніна. Та, ”над нашою хатою вже висіли тяжкі хмари”. Після довготривалої і важкої недуги, по чотирнадцяти літах спільного ”життя повного змісту”, помер о. Олекса Бобикевич (1865 - 1902).


Вдівство:

Осипа Бобикевич, константувала, що після смерті чоловіка, вона, маючи тридцять три роки, опинилася на порозі ”нового життя, нових обов’язків”. Передовсім на неї повністю лягла відповідальність за долю власних дітей — Остапка і Ніночки, які були ”великим добром, щастям для мене, змістом життя”. Стрийська громада обрала Осипу Бобикевич головою новоствореного Товариства Українських Жінок, головним покликанням якого була опіка над сиротами. ”Незрівнянною силою” та авторитетом була для Авторки її сестра (двоюрідна по материнській лінії) Оля Бачинська­Тишинська — одна із перших активісток на економічній ниві, член дирекції Стрийського банку. Обидві жінки підтримували одна одну у скрутних життєвих обставинах, пліч-о-пліч працювали на громадській ниві: облаштовували сиротинець, збирали пожертви тощо.

Після пережитих втрат, у Авторки виникли проблеми зі здоров’ям. Лікар рекомендував щороку, ”в марті, цвітні, коли у нас в Галичині найпоганіша погода, виїхати на полудне”. Так, традиція, чи тепер вже життєва потреба, подорожувати набула нового змісту. Осипа Бобикевич вибирається лікуватися на один із Адріатичних островів, але вже в нових життєвих обставинах та щоразу нових товариствах: ”Стрийських було чотири особи: П. Білецький (українець), Габерівна (жидівка), проф. Око (поляк), Рун (німецький колоніст) і я. Було кілька родин поляків. Всі ми жили, як одна родина. Мало нас було, а розійтися не було куди. Я між ними була наймолодша. Та всі вони для мене були привітні, а навіть відносилися з невимушеною повагою, хотяй я ніколи для них не мала ні острої, ні страдальної міни”. Контекст далеких подорожей, подекуди небезпек та небуденних ситуацій, привніс цілий новий світ у життя молодої жінки, допоміг відновити сили: ”відбула я першу мою весняну подорож. Чулася покріплена на силах і загартована душевно”.

Поступово давня приязнь Авторки з Євгеном Олесницьким ”перемінюється в якесь глибше чувство [...] Стає його присутність для мене добром шляхетним, бо додає мені певності в виповненню моїх обов’язків в ”Дністрі”, в товариствах, в читанню часописей”. Євген Олесницький вже був на той момент одружений з іншою жінкою, щоправда шлюб цей, на думку Авторки, був нещасливий передовсім тому, що був мішаний: ”чи ж буду пригадувати і докоряти, що з полькою оженився. Я виджу однак, що він карається. Виджу однак, що й вона не щаслива”. Взагалі, впродовж тексту посилюються демаркаційні поділи на національній основі, а масові польсько-українські шлюби змальовані, як абсолютне зло: ”вистарчало кілька проминаючих поривів любовних, щоби влізти в чуже багно, дати собі крила пообтинати, паяців з себе поробити. Всі вони відчужувалися від своїх. [...] Вибору у нас між жінками не було. Майже всі жінки українців, були польки. Тії чужі нам були. Не лишень не було для нас помочи, а то й на готові імпрези не ходили. Вони мали свій світ: костел, польську хату, а чоловіки були їх орудієм”. — Підтвердження тези про те, що жіноча солідарність в цей час будувалася передовсім на національній основі26.

Подальший перебіг мемурів фактично пролягає через призму особистої долі дітей Авторки, які ”зайняли в моїй душі перше місце”. З великою посвятою підходить вона до виховання обох дітей, і в той же час визнає, що ”з Остапом як з хлопцем нема журби, світ для хлопців все ласкавіший, ну а з дівчиною тяжче, але як й вона ж буде старанно вихована, то буде щаслива. От так я тоді думала і дальше продовжувала мою молитву, що я нічого не хочу лишень їх становиська”. Донька Ніна, ”ніжна вразлива вдача. Я дуже скоро спостерігала, що така вдача не дуже багато радости, не дуже багато усміху зазнає в житті. Остапа вдача (шість літ старший од Ніни) була веселіша, однак і у нього, коли яка невдача, сумними звуками при фортеп’яні свою душу виявляв. Коли вони обоє так рік за роком підростали, свої душі моденькі збагачували, тоді я щаслива була, тоді я кажду хмару мого життя легко усувала. Всякі журби, натягання матеріальні я поборювала, нераз упокорювалась, як треба було яку позичку затягнути. То все ж не лише словами, але найтайнішою думкою я не називала, що для них посвячуюся”. Після здобуття матури, Остап продовжив вищі студії і здобув фах інженера охорони лісів, а Ніна, абсольвентка перемишльського Інституту для дівчат, вийшла заміж за Ярослава Селезінку, адвоката і переїхала разом з чоловіком до Радехова. Відтак, ”молитва була вислухана. Обоє вони мали право оглядатися на свої сили, мали право планувати, як повертатися в життю. Обов’язок мами кінчиться. Лишилася для них безгранична любов, яка має мені диктувати, ким ти чим маю їм служити в міру моєї сили, а для них в міру їх потреби”.

Із майбутньою перспективою великої родинної трагедії, Авторка продовжує змальовувати портрет свого брата о. Остапа Нижанківського, його особисті риси та великі заслуги у національній справі: ”музик, організатор свідомий, провідник народу. [...] За його диригентури в стрийськім Бояні научилися ми дорожити нашою піснею, научилися точності у виконнані і других обов’язків. А як у него з планом йшло всьо! До його парохії належали три села: Завадів, Голобутів, Нежухів. Перш за все постарався, щоби в кожнім селі був учитель українець, свідомий, співак. [...] Часто я чула від Остапа, що праця священика на селі мусить бути спільна з учителем”. Згодом, ”коли українці мали в руках свою владу”, був одним із ”найчільніших наших одиниць”27. Остап Нижанківський (1862-1919) загинув несподівано: без суду розстріляний поляками у драматичних перепетіях польсько-української війни. Цей епізод постає одним із найгіркіших та найбрутальніших акцентів життєвого досвіду Авторки.

На тлі політичних змін, змінювалося звичне щоденне життя Авторки. По-перше, нова польська влада обмежила діяльність товариства ”Дністер”; Осипа Бобикевич протягом трьох років боролася проти цих дискримінаційних розпоряджень, які, на її думку ”мали укритий підступ на знищення Дністра”. [...] Урядників, робітників звільнювано від праці. Розвал нашої твердині, розвал кількалітньої праці набутої жертвами українського народу!”. Та зрештою, втрата роботи у ”Дністрі” стала реальністю, щоби виплатити борги, спричинені ”розвалом” ”Дністра”, Осипа Бобикевич вирішує орендувати свою хату у Стрию, а сама переїздить до своєї доньки та зятя у Радехів. Ці обставини сильно вплинули психологічний стан жінки, ”станула я бездомна, безробітна.[...] Утрата хати, праці, фортеп’яну то була для мене велика трагедія. Але я того нікому не казала. Ні плакала, ні не жалувалася я, але вигляд мій мусів зраджувати”. Авторка описує епізод, коли через її довгу відсутність, рідні здійняли переполох, припускаючи, ”чи я не повісилась...”.

Осипа Бобикевич знаходить себе у сфері, добре знайомій їй ще з дитинства: ”Для себе взялам роботу в мистецтві — до вишивання. Чи задержалася в Радехові, чи була у рідні у Львові або в Стрию, то всюди з моїми вишивками. В мистецтві дуже лихо платили, впрост визиск був, то я була дуже рада як моглам мої вишивки висилати до Америки до моєї братової, а вона відпродуковувала. На її жадання я там посилала різні гуцульські вироби і українські образи. Вона мене до війни тим дуже ратувала”. У цій справі її також підтримувала та інспірувала Оля Бачинська­Тишинська, яка професійно займалася збиранням народних узорів. Авторка згадує, як митрополит Шептицький під час візитації ”звернув увагу на те, що вона уміла видобути той цінний хист, той артистизм в народі, який вона поставила в денне світло, той скарб укритий. Там Оля Бачинська в Гмінді (?) на бараках зібрала тії прекраснії вишивки”28. У Радехові жінки оздобили вишиваними іконами нову церкву: ”Зібрала Ніна кілька жінок і дівчат та з ними упланувала і виконала таки: на шарім полотні після взорів Олі Бачинської вишили дівчата гарний образ Ісуса Христа, на другий части образ Матері Божої, то вже була гарна практична окраса квадратових стовпів”.


Старість:

Перша совєтська окупація у вересні 1939 р. призвела до нових особистих потрясінь: арештовано та вивезено на заслання зятя Ярослава Селезінку, після чого родина його вже не бачила. 23 травня 1941 р. Осипа Бобикевич поховала свою єдину доньку, яка, і раніше хворіла на серце, а в нових обставинах ”воєнної заверухи молила о смерть для себе”. І знову Авторці треба було знайти сили, щоби ”нове життє розпочинати”. Відтак, повертається до Стрия, облаштовує свою хату, яку понад дванадцять років здавала в ореду. З цього часу ”Провидініє Боже заопікувалось мною. [...] Всьо, що одержувалам ішло від людей, які не мали найменшого обов’язку для мене; ішло від людей, для котрих я нічим ніколи не прислужилась, була для них нічим!” Свою старість і самотність Осипа Бобикевич зустрічає передовсім у цілковитому переконанні особливої опіки Божого Провидіння у її житті та очікуванням зустрічі із тими найдорожчими, які вже відійшли у вічність.


4. Контрастування тексту та життєвого досвіду

За ¢абрієлою Розенталь, на цьому етапі реконструкції основною метою є виявити різниці між пережитим та описаним життям29. Тут також ставлять питання, якими є процеси селекції минулого, як люди рухаються між минулим і теперішнім, між експресію тепер та буттям в минулому?30 Дослідник намагається збагнути, що оповідач вважає цінним, переломним в контексті свого життєвого досвіду, а що і чому в оповідь не потрапляє (мова versus мовчання).

Теперішня життєва перспектива Осипи Бобикевич, це сталінська епоха (спогади марковані датою ”29/6/1951”) і радянський Стрий, проте вона огорнута суцільною мовчанкою. Більше того, спогади обриваються 1944 роком і поспішним від’їздом зі Стрия, у якому ”стало небезпечно”, внучки Олі. Авторка, усім своїм життям віддана і прив’язана до родини, у глибокій старості (”за кілька місяців — як дочекаю — скінчу 82 роки”) опиняється один на один із своїм минулим: ”І так сім літ минає, як я Вас бачила!” Не до кінця зрозуміло, чим викликана така довготривала ізоляція, можна лише припускати, що це могло бути засобом страхування своїх дітей і внуків у період переслідування та ліквідації Української Греко-Католицької Церкви та їхнього можливого асоціювання із сім’єю ”прислужників хреста і тризуба”. Можна також припустити, що саму Авторку ці переслідування не зачепили з причини її похилого віку. Можна дивуватися щирості і відвертості спогадів у актуальному політичному контексті (наприклад, іронічний епізод про те, як Авторку ледве не звинуватили у поширенні карикатур Сталіна).

Дослідники проблеми відмічають, що дуже часто якраз ”відчуття самотності, ізоляції, мар∂інальності” загострює у людей ”відчуття плину часу, неповторності подій біографії, нестабільності людського життя”31, що спонукає їх писати різні особисті документи. Однак, у випадку Осипи Бобикевич визначальним мотивом видається усвідомлення/очікування близької перспективи вічності (життя у есхатологічному часі), і навіть балансування між світом живих і мертвих (Авторка за допомогою стигматички спілкується із своєю померлою донькою, а опинившись у скрутній ситуації просить у неї допомоги). Звертаючись цими спогадами до ”дітей, правнуків і близьких по душі”, Авторка ніби стирає вимушену завісу розлуки з ними, таким чином, сподіваючись залишитись жити через них і після своєї смерті.



не завершено
5. Розвиток типів або генералізація

Основною спрямованістю автобіографічних досліджень є пройти шлях ”від людини до концепту, від індивідуального досвіду до узагальнень та гіпотез”32. Певні соціальні, психологічні феномени, становлення різних соціокультурних ідентичностей, на цьому етапі реконструкції пояснюються у контексті цілого біографічного циклу33.

Так, національна ідентичність Авторки є не успадкованою, а набутою у процесі власного життєвого досвіду. Символи-дії, які прямо чи опосередковано виявляють механізми її конструювання, у тексті мають спершу музичні, мистецькі, естетичні, загалом культурні коннотації: театр, ”Кобзар” Шевченка, мода на вишивані сорочки і манджети, козацький стрій, коломийки тощо. Ось найбільш красномовна характеристика ролі вишиванок і народного строю: ”народний стрій мав єще місце, коли треба і на зверх собі й другим пригадати, хто ми є”. Модерна українська ідентичність ”вилуплюється” із польської та розвивається в жорсткій опозиції до неї. Дуже швидко із життя Авторки зникають товаришки її дитинства, польки та жидівки, ”польська бесіда” її дитинства і її батьків присутня хіба-що у діалектиці мови; роль ворожого ”іншого”, особливо після драматичної загибелі у польсько-українській війні 1919 р. Остапа Нижанківського, відіграють, передовсім, поляки та євреї. Загроза для українськості виходить ще й боку мішаних польсько-українських шлюбів (”всі вони відчужувалися від своїх”), внаслідок чого національне ”відродження” у Стрию втрачало свої ”одиниці” (”небагато нас було, бо не належали до нас тії, що мали жінки польки”).

Опосередковано, але все ж присутні у тексті певні ∂ендерні виміри епохи Авторки. Осипа Бобикевич, на собі відчувши несправедливість у дитинстві, коли її брати, на відміну від неї, мали можливість продовжувати навчання у гімназії та вищі студії, непокоїлася долею своєю єдиної доньки: ”світ для хлопців все ласкавіший, ну а з дівчиною тяжче...”. Авторка є свідком того часу, коли ”єще світ не мав довіря до праці жінок”, проте щораз більше з них починало працювати у раніше недоступних їм сферах. Серед таких піонерок-працівниць на економічній ниві була сестра Авторки — Оля Бачинська-Тишинська. ”Тямлю др. Олесницький був противний — волів мати книговода мужчину”. Ці упередження, хоча й міцно вкорінені у поточній свідомості, поволі зникали перед новими викликами і потребами часу.

Цікаво, що релігійна ідентичність Авторки проявляється переважно у ”внутрішньому” сенсі і у переломні періоди життя. ”Якби то люди пригадали собі неодно ... пізнали б кілько то заслуженої кари діставали”: Осипа Бобикевич переконана, що необачна молитва за життя старшого сина Остапка (”Боже, лиши мені тоту дитину. Як буде друге, бери!”), спричинилася до смерті другої дитини Натальчика. Взагалі, її відданість і самопожертва щодо своїх дітей містить у собі безпосередній релігійний підтекст: ”Через ряд літ я молилася, що більше нічого не хочу, лишень, щоби вони досягнули становисько”. ЇЇ глибинний зв’язок з донькою Ніною, триває і після її смерті; Авторка прагне встановити з нею містичний зв’язок через посередництво стигматички і отримує послання: ”Наші душі близько, тілько тіло творить далечінь”. Взагалі, лише на останніх сторінках стає очевидним глибокий провіденціоналізм, який пронизує увесь свій життєвий світ Осипи Бобикевич, включно із написанням цих мемуарів.
Висновки та перспективи:

Подальшою перспективою цього дослідження є комплексна реконструкція ще чотирьох-п’яти біографій жінок у родинах греко-католицьких священиків (бажано одного покоління). Обраний тут підхід, спрямований на пізнання унікального життєвого досвіду, не витримує широких узагальнень та типологізацій. Натомість видається виправданим ставити питання про те, як конструюється образ епохи через призму індивідуальних життєвих світів.



не завершено


1 Скокова Л. Біографічні дослідження в соціології: традиція і сучасний досвід. Київ 2004.

2 Adamiak E. Milcząca obecność. O roli kobiety w Kościele. Warszawa 1999; Adamiak E. Ta druga, inna od mężczyzny. Komnata diabła czy obraz Bogarodzicy? – antyfeminizm w Kościele // Tygodnik Powszechny. Katolickie Piśmo Społeczno-Kulturalne. 2002. № 49 (www.tygodnik.com.pl/numer/278749/adamiak.html).

3 Дюби Ж., Перро М. К вопросу о методологиях. Рассказывая историю женщин // Гендерные исследования. 2004. № 12. С. 101-111.

4 Знаменитий вислів Гелен Сіксу, французької поетеси, засновниці постструктуралістського фемінізму — ”Чому ж ви не пишете? [...] Пишіть себе!” — пізніше неодноразово цитувався дослідниками. (Cixous H. The Laugh of the Medusa. Women's Voices. New York. 1990. P. 486). Пор.: Пушкарева Н., Гендерные исследования и исторические науки // Гендерные исследования. 1999. № 3. С. 166-186.

5 Нові перспективи історіописання. За ред. Пітера Берка. Київ 2004.

6 Яковенко Н. Що можна зробити з біографії // Вступ до історії. Київ 2007. С. 249-251.

7 Rosental G. Biographical Research // Seale Clive, Giampietro Gobo, Jaber F. Gubrium, and David Silverman (eds.). Qulitative Research Practice. London: SAGE Publications. 2004. P. 62; Скокова Л. Біографічні дослідження в соціології: традиція і сучасний досвід. Київ 2004. С. 67-68.

8 Основні види особистих документів поділяють на письмові (листи, щоденники, автобіографії, мемуари, життєписи, сімейні хроніки, родоводи тощо) та усні (нарації, біографічні інтерв’ю, усні історії, життєві історії, розмови, діалоги тощо).

9 Gardner G. Unreliable memories and other contingencies: problems with biographical knowledge // Qualitative Research. Vol. 1 (2) 2000. P. 194-195.

10 Польська учена Ева Доманська так і назвала один із розділів своєї книги — Діалог з ”Іншим”, — де Іншим постає людина із минулої епохи: ”Людське життя має діалогічний характер і зустріч з ”Іншим” стає можлива через діалог з другою людиною”. Такий підхід привертає увагу до проблем етики дослідницького процесу, адже йдеться уже не просто дослідницькі техніки, але певний вимір особистих відносин. За Доманською, минуле є світом доконаним, а історіографія — свідченням його узурпації. Тут мається на увазі, що історик часом забуває, що репрезентує когось, хто є німим і невидимим, хто є не лише джерелом інформації, але унікальним свідком і творцем історії. (Див. більше: Mikrohistorie. Spotkania w międzyświatach. Poznań 1999. S. 136-146). Арон ¢урєвіч, видатний представник антропологічного концепту історії, увиразнював принцип екзотопії, тобто — розуміння приналежності до іншої епохи: ”by mogły przemówić źródła – twory ludzi badanej epoki – trzeba im postawić pytania, podyktowane historykom przez ich własną epokę, przez aktualną ludzką problematykę. W rezultacie historia przestaje być dla nas "śpiącym nekropolem" [...] Dla tego zasadniczej wagi nabiera samo postawienie zagadnienia”. (Guriewicz A. Historia i antropologia historyczna // Konteksty. Polska Sztuka Ludowa. 1997. № 1-2. S. 14).

11 Глибше зацікавлення якою інспірував варшавський Cемінар проф. Влодзімєжа Менджецького ”Антропологія історії”. Більше про це: Instytut Etnologii i Antropologii Kulturowej Uniwersytetu Warszawskiego. Rok Akademicki 2005/2006 (www.etnologia.uw.edu.pl)

12 Scott J. W. Gender: A useful Cathegory of Historical Analisis // Scott J. W. Feminism and History. Oxford UP, 1996. P. 152–180; Пушкарева Н. Гендерные исследования и исторические науки // Гендерные исследования. 1999. № 3. С. 166-186.

13 ¢абріела Розенталь запропонувала наступні етапи біографічної реконструкції:

1. Аналіз біографічних даних: незалежний від дослідницьких інтепретацій і дозволяє нагромаджувати інформацію зі всіх можливих джерел. Цей етап надалі допоможе уникнути пасток окремо взятого дискурсу.

2. Текст та аналіз тематичного поля: закладається існування базового контексту значень, на якому побудована самопрезентація. Дослідник намагається збагнути життєвий світ автора; відповісти на питання, що зумовлює такий, а не інакший життєвий вибір.

3. Реконструкція життєвої історії та мікроаналіз: аналізуємо життєвий досвід у хронологічній послідовності та через мікроаналіз окремих сегментів тексту виявляємо приховані структури значень.

4. Контрастування тексту та життєвого досвіду: виявляємо різниці між текстом і досвідом; що оповідач вважає цінним, переломним в контексті життєвого досвіду, а що в оповідь не потрапляє (мова versus мовчання).

5. Розвиток типів або ∂енералізація: є результатом комплексної реконструкції; на цьому завершальному етапі певні соціальні, психологічні феномени чи моделі поведінки пояснюємо в контексті цілого біографічного циклу. (Детальніше див.: Rosental G. Biographical Research // Seale Clive, Giampietro Gobo, Jaber F. Gubrium, and David Silverman (eds.). Qulitative Research Practice. London: SAGE Publications. 2004. P. 48-64).



14 Шайде К. Коллективные и индивидуальные модели памяти о “Великой Отечественной войне“ (1941–1945 гг.) // Ab Imperio, Исследования по новой имперской истории и национализму в постсоветском пространстве. 2004. № 3 (http://abimperio.net).

15 Мещеркина Е. Качественные методы в гендерной социологи // Женская устная история: Гендерные исследования / Сост. А. Пето. Бишкек 2004. С. 64-100.

16 Кісь О. Репрезентація етнічної та регіональної ідентичностей в автобіографіях жінок України // Україна Модерна. 2007. №11. С. 85­98.

17 ”Нас дітей було багато, дев’ять жиючих”: таке формулювання наводить на думку, що були і інші діти — померлі. (Бобикевич О. Спомини (машинопис). Архів Інституту Українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ).

18 Rosental G. Biographical Research // Seale Clive, Giampietro Gobo, Jaber F. Gubrium, and David Silverman (eds.). Qulitative Research Practice. London: SAGE Publications. 2004. P. 57.

19 Мещеркина Е. Качественные методы в гендерной социологи // Женская устная история: Гендерные исследования / Сост. А. Пето. Бишкек 2004. С. 81.

20 Дослідники відмічають, що автори особистих документів ”як правило, належать до особливого типу людей, схильних до рефлексії, вразливих, зосереджених на багатому внутрішньому житті”. (Див.: Скокова Л. Біографічні дослідження в соціології: традиція і сучасний досвід. Київ 2004. С. 92).

21 Шайде К. Коллективные и индивидуальные модели памяти о “Великой Отечественной войне“ (1941–1945 гг.) // Ab Imperio, Исследования по новой имперской истории и национализму в постсоветском пространстве. 2004. № 3 (http://abimperio.net).

22 Himka J.–P. Religion and Nationality in Western Ukraine: The Greek Catholic Church and the Ruthenian National Movement in Galicia 1867–1900. Montreal 1999; Заярнюк А. Соціальні аспекти статі в дискурсі греко-католицького духовенства Галичини другої половини XIX століття // Україна Модерна. 2000. № 4–5 С. 50-80.

23 ”Я мала щось тринадцятий рік життя. Що за трагедія була в моїй молоденькій душі. Я так плакала! Отжеш школа не для мене. Моя мрія бути вчителькою не здійсниться. Учитися грати не для мене. Накинули мені родичі ”Домове викшталценє”. Взяли сільського вчителя поляка. З тої науки не було хосна, не було й вдоволення [...] мої найближчі і дідо дивилися на мене, як на будучу відданицю. Малам п’ятнадцять літ, як питомець Здерковський був моїм серйозним предентентом (на одруження — Н. Д.), а я зовсім в целібаті. Я все чулася бути покривджена, що не дали до школи ходити”.

24 Кісь О. Соціовікові особливості жіночої творчості українців // Народознавчі зошити. 2000. № 4. С. 650-654.

25 Такий позиція щодо проведення вільного часу, щоправда, наштовхувався на певне нерозуміння з боку суспільної опінії: ”Не було тайни, що ми небагаті і різні уваги пішли, що то мали би купити, а то розтратили тільки грошей”.

26 Пор.: Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України. 1884-1939. Київ 1995.

27 Був членом Української Національної Ради ЗУНР. (Енциклопедія Українознавства. Т. 5. Львів 1996. С. 1760).

28 Свою авторську збірку народних узорів із Подністров’я Оля Бачинська-Тишинська (1876-1951) подарувала Українському Національному Музеєві у Львові. (Енциклопедія Українознавства. Т. 1. Львів 1993. С. 101.

29 Rosental G. Biographical Research // Seale Clive, Giampietro Gobo, Jaber F. Gubrium, and David Silverman (eds.). Qulitative Research Practice. London: SAGE Publications. 2004. P. 61.

30 Call For Papers Conference: Performing Biographies: Memory And The Art of Interpretation // Organized By: Research Network 3 of the European Sociological Assotiation Biographical Perspectives on European Societies.

31 Скокова Л. Біографічні дослідження в соціології: традиція і сучасний досвід. Київ 2004. С. 92.

32 Кісь О. Усна історія: становлення, проблематика, методологічні засади // Україна Модерна. 2007. №11. С. 19.

33 Rosental G. Biographical Research // Seale Clive, Giampietro Gobo, Jaber F. Gubrium, and David Silverman (eds.). Qulitative Research Practice. London: SAGE Publications. 2004. P. 62.

с. 1

скачать файл

Смотрите также: